Молитва матері

Молитва матері

Молитва матері

Якщо хтось думає, що народження у сім’ї, в якій батьки вірять у Бога, автоматично зараховує його до Божої сім’ї, то він помиляється.

Хочу розповісти свою історію. Виріс я у сім’ї, де мама знала Бога та служила Йому. Батько зростав у віруючій сім’ї, але тільки під кінець свого життя прийшов до Нього. Ситуація, коли у сім’ї немає однодушності, приводить до формування думки, що відвідування богослужінь не є важливим. І ми вміло користалися цим. Мама регулярно брала нас із братом за руку та вела до церкви. Саме від неї я вперше почув про Бога.

Вечорами мати розповідала про її дитинство, про Боже керівництво у її житті. Одну історію я дуже добре пам’ятаю, бо спогади про неї відіграли важливу роль у моєму житті. Моя мама провела своє дитинство у одному із селищ Львівської області. Саме село знаходилось на відстані близько 20 км від міста. Хатина, у якій проживала мама з братами та сестрами, знаходилася у лісі за селом, як і належало домівці лісника. Це були важкі часи. Тільки нещодавно закінчилась війна, країна почала відбудовуватися. Такого терміну, як «безробітній», не існувало. Для усіх жителів села існувало два варіанти праці: у колгоспі або, кому пощастило, на підприємстві у місті. Сім’я була багатодітна, тому коштів на всі потреби не вистачало. Зарплатню у колгоспі виплачували продуктами, кількість яких залежала від відпрацьованого часу («трудоднів»). І лише мізерну частину заробітку видавали грошима. Усі члени сім’ї, в тому числі й діти, працювали. Спочатку біля дому, доглядаючи за молодшими, потім – у колгоспі , допомагаючи батькам. А коли діти підростали, тоді їм хотілося мати свої гроші, щоб купити собі якісь нові речі. Це спонукало їх знаходити час і попрацювати, і позбирати ягоди чи інші плоди, які потім хтось зі старших возив у місто на продаж. Навколишні ліси були вони знали досконало – кожне дерево та всі лісні стежини. Пізніше мамі вдалося знайти роботу у місті. І десь у цей період і відбувалася наша історія.

У сім’ї, де виросла мама, добре знали Бога і були навчені надіятися на Нього. Коли хтось йшов з дому в дорогу, то завжди просив у Бога охорони та захисту. Молився і мій дід за своїх дітей. У той ранок, як завжди, мама помолилася і вийшла з дому. Дістатися до міста можна було двома шляхами: ґрунтовими дорогами до залізниці, щоб сісти на поїзд; лісними дорогами до шосейної дороги, щоб сісти на попутний автобус. Друга дорога була коротша, але небезпечна. І мама вибрала коротшу, бо спізнювалася. Але і прискорена ходьба не допомагала – був шанс не встигнути дійти до дороги перед приходом автобусу. Тоді треба було зупиняти попутну машину (що було небезпечно) або повертатися і йти до поїзда (тобто спізнитися на роботу). Тому мама вирішила ще більше скоротити дорогу і піти через ліс і дебру. Деброю у цій місцині називали глибокий яр, який поріс кущами та деревами. У деяких місцях висота дебрі була вище людського зросту, що давало змогу ховатися там як людям, так і звірам. Йти туди було страшно, але мама ризикнула. Коли ноги, знайомими невидними лісними стежинами, майже добігли до краю дебрі, зненацька з’явився страх. Ноги відмовлялися іти далі. Мама помолилась раз, другий, але страх не покидав її. Часу було все менше. І тому вона не поверталася назад, а продовжила заплановану дорогу. Коли були зроблено ще декілька кроків, тоді на протилежній стороні дебрі почулися прискорені кроки. Хтось йшов назустріч. Мама повернулася назад і кинулась утікати через ліс. Скільки бігла вона не пам’ятає, але коли зупинилася, то переслідування вже не було. А як заспокоїлась, то подякувала Богу за свій порятунок.

І тут мені на пам’ять приходять слова: «І до Мене поклич в день недолі, Я порятую тебе, ти ж прославиш Мене». (Псалом 49(50):15)

Такі розповіді запам’ятовуються на все життя. Ті зерна Слова Божого запали у моє серце. Пройшли роки і я уже не був тим маленьким хлопцем. Я став дорослим. Ті, хто виріс у радянські часи, знає, що то була епоха атеїзму. І хоч ми з братом і ходили на зібрання, на вході стояли вчителі, які фіксували учнів. Весь той час мама ревно молилася за нас і Бог рясно благословляв.

Від народження Бог обдарував мене хорошою пам’яттю – навчання не було для мене проблемою. Але світ брав своє. Він манив мене, обіцяв великі перспективи. У ті часи, коли ти хороший учень, потрібно було обов’язково бути у комсомолі. Цього я не хотів, хоч мене і змушували. А без цього можна було забути про диплом «з відзнакою» і подальше навчання в інституті. Не знаю як, але я ставав атеїстом.

І знову згадую свою маму – скільки вона мене переконувала зі слізьми на очах. Але це не допомагало. Я стояв на своєму. Не те що б я говорив, що Його немає – я знав, що Він є. Скоріше за все, я просто думав, що Бог мені не потрібен і все, що я маю – досягнув самостійно. Дякую Богу, що Він терпів мене.

Я успішно закінчив школу та без проблем поступив у технікум. Учився добре і закінчив його на відмінно. Це ще більше закріпило у мені впевненність у власних силах. Увесь цей час мама невпинно молилась за нас. У кожного свій шлях до Бога. Мій почався після того як призвали служити у армії. Тоді якраз навмисно посилали служити у різні куточки тодішнього СРСР. Служити довелось далеко від рідного дому, а тому батьки не могли часто відвідувати мене. На той момент у мене було певне виховання і моральні принципи. Я думав, що світ прийме мене, бо я ж не бажав йому зла. Але реальність виявилась іншою. Хто служив у тій армії, той мабуть знайомий з терміном «неуставщина». В ідеалі відносини між військовими мали б регулюватися уставом, але у реальності було: «Хто сильніший – у того усі права». А у мене не було ні фізичної сили, ні підтримки.

Хоча й це було ще не все. Після прибуття на місце служби на мене чекав неприємний сюрприз. На першому ж шикуванні перед строєм було оголошено: «До нас прибуло поповнення і серед них один баптист». Цього я не очікував і зразу заперечив: «Це не я, а мої батьки». Але було уже пізно – усі зрозуміли наказ сержанта про те, що вони таких не приймають. Уся моя служба перетворилась на суцільний кошмар: я не виходив із нарядів, недостатньо спав і тому ще більше влазив у халепи. До того додалося ще й постійне цькування зі сторони товаришів по службі.

Допомоги чекати не було звідки. Багато людей по-різному виходили з даної ситуації. Хтось покидав місце служби та ставав дезертиром, інші – чинили самосуд над своїми кривдниками, заволодівши зброєю. Найгірший вихід – покінчити із життям самогубством. І я б міг опинитися серед тих людей. Але Бог запланував для мене краще майбутнє. Дуже добре пам’ятаю цей день, точніше вечір. Вже пролунала команда: «Відбій». Але спати не хотілося. Мучило усвідомлення того, що завтра буде те ж саме – наряди, знущання. Я був у відчаї і не знав, що мама, на відстані сотні кілометрів, серцем відчувала мою скруту і не одну ніч молилася за мене. Отак стоячи біля свого ліжка я згадав те, що говорила мені мама: «якщо тобі буде складно – поклич до Бога, Він допоможе». В голові промайнула думка: «А якщо спробувати? Я нічого ж не втрачаю». Тоді я здався і вперше зрозумів свою залежність від Бога.

Не пам’ятаю уже слів моєї молитви, але відчуття полегшення, яке наступило потім, ніколи не забуду. Зник страх, а серце наповнив спокій. Обставини залишилися ті ж, люди були ті ж. Але змінився я, зрозумів на власному досвіді, що Бог існує і здатний допомогти. На Нього завжди можна опертися. З’явились сили та бажання допомогти іншим, які знаходилися у схожій ситуації. Далі, завдяки певним обставинам, ситуація різко змінилася, а я відслужив і повернувся до дому. Уже коли був удома,  довідався, що мама ніколи не переставала молитися за своїх дітей!

Хамурда Андрій

Коли ми просимо щось у Бога, то хочемо негайної відповіді. Але Бог завжди дає її у визначений час. Бог відповідає тоді, коли Він хоче і коли в нас безвихідне становище, тоді ми розуміємо, що нічого самі не можемо зробити.