Чого ми очікуємо від людей?

 Нажаль, ми надто часто очікуємо від оточуючих нас людей того, щоб вони поводили себе так, як ми вважаємо за правильне та належне.

Проте, у Господа Ісуса Христа не було марних ілюзій щодо людської плотської сутності. Тому і сподівання у Нього були мінімальними. Ісус «їм не звірявся, бо Сам знав усіх, і потреби не мав, щоб хто свідчив Йому про людину, – бо знав Сам, що в людині було» (Івана 2:24–25). Йому не потрібні були чиїсь роз’яснення про людську природу адже хто, як не Він, знає, що у кого на душі. Йому відомо про те, що людина вражена гріхом настільки, що вона чинить речі, які ненавидить (Римлян 7:15; Галатів 5:17).

Звідки ж у нас такі високі вимоги до наших ближніх? Чому ми очікуємо від людей добра, якщо у них не має сили його чинити? (Римлян 7:18). Якщо Бог ще не розпочав свою працю в людині, то будь-яка вимогливість є марною. Але навіть якщо вже розпочав і в людині живе Дух Святий – то будьмо вимогливими спершу до себе (1 Коринтян 10:12), а іншим даймо можливість самостійно відповідати за себе перед Богом (Римлян 14:12).

Церква – це немов лікарня, в якій є люди з різними стадіями духовного захворювання, що досягли неоднакового рівня зцілення. Одні, здавалося б, здатні вже бігати, проте на практиці виявляється, що вони ледве ходять і їм необхідні милиці. Вони, можливо, вже давно в церкві, але поки що не досягли належної духовної зрілості. До них необхідно відноситись як до тих, хто потребує опіки й уваги. Бо Господь хоче, щоб ми виявляли їм честь і дбали про них (1 Коринтян 12:24–26).

 Тому не будемо надто вимогливими до наших ближніх. Не потрібно переоцінювати людські можливості, щоб потім гірко розчаровуватись у людях. До того ж у нас особистих гріхів, які заслуговують на осуд, ні на крихту не менше, аніж у брата чи сестри. Пам’ятаймо про колоду у власному оці, щоб не вказувати на заскалку в оці ближнього. А до слабкостей інших будьмо більш терпимими, як і Господь терпимий до нас. Прощаймо іншим недоліки їхні, бо Господь простив нам наші (Ефесян 4:32).